Любий Дідусю Морозе (Санта, Св. Миколайчику!)

Отже, щороку коли приходять традиційні для нас в КП різдвяні канікули разом з ними до мене приходить депресія. Тоді я багато нюняю, дивлюся всі підряд фільми і не хочу нічого робити. Плюс я ще й активно починаю у всьому сумніватись... Ну наприклад: в правильності свого місця в житті і взагалі в наявності такого місця, в достатності моїх старань, в людях які поряд зі мною (і це найгірше, бо люди прекрасні), в своєму світогляді і в своєму майбутньому....

Цьогорічні різдвяні свята, правда, особливі. Цього року я сумніваюсь ще й в майбутньому своєї країні. Ви знаєте...Все це...Вся ця зневага до цілого народу (під йолкою мене тоді не було, але я поїхала лише за кілька годин до відомих подій і таке враження, що плюнули в душу мені особисто), а тепер ця побита журналістка (вона не мій професійний еталон, майже все що вона робить це 5хвилинка ненависті в один бік, але бля...якого??????), всі ці люди які дивляться мені в очі, ржуть і кажуть щось типу "ГГГ, дібили, чо ви там стоїте на тому майдані, нах нам та Європа, взяли загівняли центр Києва" і деякі з цих людей мої родичі і друзі, а я ледве стримуюсь щоб не повидряпувати їм очі... Від усього цього в мені поселилась огида. Хочеться плювати в деякі рожі і матюкатись.

Мені реально треба якогось позитиву і любові. Серйозно. Я навіть почала було придумувати список подарунків які я хочу від діда мороза. Але весь час придумую, а потім забуваю, бо реально єдиний подарунок якого я хочу це щоб все це гівно зникло. Згинуло, перейшло в нікуди і...Ну ви знаєте...


Тому:

Любий Дідусю Морозе (Санта, Св. Миколайчику!)

Я ще не писала тобі цього року. Але я була дуже гарною дівчинкою. Я реально старалась. Будь-ласка подаруй мені трошки любові і читай вище...

Завжди твоя.
Даринка.

Мама

Моя мама входить в топ 3 найдобріших людей світу. Але останнім часом вона здається серйозно вирішила вибороти першість.

У нас є сусіди, через город, бабця років під 80 і її сліпий син, у нього є діти і у них є купа друзів, але за допомогою вони звертаються завжди тільки до нас. Не хочу їх засуджувати, але вони з серії людей які впевнені, що їм винні всі і усе. То їм треба замінити котьол, то почистити димохід, то купити продуктів (і тільки найдешевших І найкращих, і здачу, обов'язково, до копійки). Мій дядя місцевий чиновник, він чесно викликав їм майстрів на димохід і котьол. Не безкоштовних майстрів, просто сам їм заплатив. Продукти на мені. А от нещодавно мама притягла від них пас до пральної машинки. Вони ба плакали, бо поламалась машинка, і просили купити такий самий пас. Мама, як ви розумієте, в пасах не шарить і вирішила попросити дядю... А той на неї на кричав...Не правий, але в його бідну голову не вкладається як мама не може зрозуміти, що її реально використовують.

Проте давайте не забувати! Мама, вона в топ 3 найдобріших людей світу і їй не зрозуміло чому б не поїхати (куди вона не знає!) і не купити пас від якоїсь жорстоко доісторичної машинки Волга)

А тепер запитання:

Як пояснити людині, у якої допомагати іншим є безумовним інстинктом, що допомагати треба принаймні в тому, в чому ти реально можеш? Як пояснити, що часом люди просто використовують її?

І як при цьому її не любити? Я думаю такі люди приходять в цей світ коли навколо стає забагато зла і підтримують природний баланс чорного і білого. Так, самотужки.

Дід

У мене більше нема діда. Ішла з дому в четвер  - у мене ще був дід, сидів на дивані тер ноги, просив чаю і жалівся на дощ. А в п'ятницю у мене вже нема діда.
А в суботу привезли труну, велику таку. Більшу ніж треба. Поставили серед хати. А там, кажуть, мій дід лежить. Але зовсім на мого діда не схожий, правда в дідовому улюбленому сірому костюмі з колодками, який він завжди вдягав на 9те травня. А так зовсім не схожий.
Мій дід,він знаєте який веселий був. Він би кого хочеш розсмішив. І він не лежав би так, він би сидів під хатою, курив і зустрічав гостей. А потім би за столом слідкував щоб усі наїлись, а потім би заспівав "Дивлюсь я на небо, та й думку гадаю..."

Тоді ми повісили над труною фото, де дід сидить під хатою, курить і зустрічає гостей... Бо люди ж приходять, їх треба зустрічати і дід точно не хотів би так лежати.

Це був квітень 2012. Тоді у мене ще був дід. А тепер нема
І я все не так написала. Все не так. Бо ви ж іще не знаєте який мій дід був сильний...
Я тільки точно знаю, якби дід міг іще терпіти, він би терпів і ніколи б бабу не покинув. Він був не з тих старих людей які весь час примовляють, що хочуть вмерти. Дід, казав, що життя це найбільша цінність. Але в свою останню ніч молився і просив смерті.
А в свою першу ніч не з нами приснився мені. Наче я в погрібі ховаю банки зі сливовим варенням, дивлюсь і дід спускається. Я каж:
 - Діда, а ти куди? Тут холодно, в тебе ноги зараз померзнуть.
А він сміється і каже:
 - Нєє, у мене вже ноги не мерзнуть.

Хай не мерзнуть більше і не болять.

Тривожно

Читаю біографію Маяковського. Він був хронічним невротиком. Красенем з гнилими зубами. Виступав з редискою в петлиці і писав дивні вірші. Знаєте, такі з купою зайвих складів. Вірші які треба прочитати разів з десять перш ніж полюбиш.

Якби я жила з ним в один час, він би мені не сподобався. Не люблю людей з гнилими зубами.

А тепер мені щось дуже тривожно на душі і я його люблю. Маяковського.

Тривожно.
448_335

Пост № ...

Мені 24 і чого я досягла?

Мені 24 і чого я повинна була досягти?


Цей ЖЖ у мене давно, а чи написала я сюди хоч з деясток позитивних постів?

Може у мене просто невроз або один із 150 видів шизофренії?

А може ти просто слабачка, Даринко?

А завтра прийде Серж, подарує мені насіння ромашок і скаже: Не хни, Кет)

З днем народження мене шолі)

А чим живете ви?

А чим живете ви?
Якщо викреслити, те що  займає у вашому житті найбільше часу ( у моєму випадку - роботу), чим ви будете жити?
Якими надіями і мріями? Чим?
Я загубилась чи розгубилась. Я хочу орієнтирів і надій. Чогось, що тримало б мене на плаву, коли не складається на роботі, облущився лак для нігтів і не вистачає часу на відпустку, коли не виходить бути сильною жінкою, а щоб бути слабкою не вистачає надій...
hope31

Моя Агні)

Я колись вже писала тут про мою Агні і про те, як сумняво розішлись наші з нею дороги. Але от з тиждень тому Агні приїхала в Київ зі своїм маленьким сином. Малому вже цілих 9 місяців, а я ніяк не можу повірити, що в неї є дитина. Це просто не вкладається у мене в голові. Я не бачила її вагітною і не розділила радості чекання, я навіть не привітала з народженням синочка, бо дізналась тільки через 4 місяці. Так вийшло. Я уявляла, що вона стала якоюсь більш жіночною і округлою, а вона ще більше схудла і це, повірте, ніяк мені не допомагає повірити в реальність всього, що відбувається...

А відбувається от що...Я тримаю її сина на руках, дарую йому іграшки і навіть фотографую і при цьому мене не залишає відчуття сюрреалістичності моменту. І разом з тим я якось автоматично його люблю, просто тому, що він її і я знаю, що вона не дасть йому вирости поганою людиною)

Collapse )

Відпустка і фото

В понеділок ми прилетіли з Угорщини. Останні два дні там ми провели на фестивалі вина в Зегеті, це таке маленьке містечко кілометрах мабуть в 200ах від Будапешту і тоам було спокійно і чудово, ага, просто чудово. А до того ще на два дні ми їздили в Австрію, у Відень, де нам навіть довелося заночувати на вокзалі і в метро, бо ми провтикали останній поїзд назад до Будапешту. За останні 10  днів я побачила дуже багато ідеальної архітектури, красивих мостів і чистих вулиць, зїла занадто багато фастфуду і дуже-дуже (навіть як для мене) швидко засинала. Загалом я трохи втомилась від такої відпустки (багато хаотичного руху незнайомими вулицями)), але натхненя набралась і ще якось людського тепла чи що. Не зосім можу визначити це відчуття поки.  Але зараз я пишу не про те.

З відпустки ми привезли більше тисячі фотографій. Половину з них я вже, звичайно, видалила, половину ще видалю, але мені раптом захотілось провести всі вихідні розглядаючи, відбираючи і редагуючи їх. А може навіть не тільки їх. Взагалі захотілось залізти в свої захаращені фотоархіви, все структурувати і сортувати, нарешті повідсилати фотки тим, кого я знімала і знову, як вперше колись, закохатись в фотографування. Мені навіть захотілось просто потримати в руках свою камеру і раптом захотілось новий об'єктив. Якщо не передумаю до суботи матиму - фотовихідні)Уіі)
А от наш Будапешт і трошки Австрії, раптом хто ще не бачив у Фейсбуцію
Budapest1

Vienna2

Про Важливу Людину

Ну от ми і попрощались.
Ну тобто не так.
В понеділок я побачила порожню шафку і чистий стіл Браяна і порожній його ж стілець. В понеділок він здається вперше за мої два роки в КП встав і пішов з роботи не попрощавшись. А ми були затуркані, нічого не запитали, думали він зараз прийде. А потім дивимось а там ця порожня шафа і стіл. І я впала в... Просто впала. Мені захотілось от просто негайно-негайно піти. Я пішла і ми сиділи на ЛТ і пили лате і нам було дуже сумно.
А в вівторок я відправляла запит факсом в раду ветеранів і принесла до нього на підпис, а він так здивовано на мене подивився і каже: О, а я тут ще щось означаю. А я дивлюсь на нього і мовчу. І я хочу сказати: Що значить все ще! Ти завжди-завжди будеш тут щось означати! Завжди! І не кажи так більше.; Але я мовчу і не можу вимовити ні слова. А поті ввечері сідаю в машину до Сержа і починаю плакати. І плачу аж до самої ночі, п'ю коньяк і плачу.
А в середу ми попрощались. До того ми кілька тижнів робили спеціальний випуск. Писали жартівливу статтю, підбирала фотки з архіву. Малювали карикатури і писали смішні катлайни, навіть смішний он зи мув написали. Замовили йому ID з веселою фоткою за яким він має бути почесним головним редактором КП до 1 травня якогось 3545 року чи шось таке. Ми не хотіли щоб це все виглядало як епітафія, ми хотіли якось його розвеселити. І от ми вирішили зібратись в Докері на Оболоні. Я прийшла перша і написала Брі есемеску. Типу чого я тут сама на твоїй вечірці, а він написав що вже біжить і прибіг. Люди підтягнулись швидко. Майже вся редакція. І ми вручили свій подарунок. І він сміявся. А потім почав читати статтю і вивчати весь наш спец випуск (Смішний!!) і більше не сміявся  Тільки хитав головою і періодично казав, що ми класні і не сміявся( Благо потім ми пили. І нам знову стало весело. Брі розпитував нас про особисте життя, мотивуючи це тим, що він більше не наш бос. Типу він раніше нічого не розпитував)) МИ будували хитрі плани подальшого життя і роботи. Обговорювали людей, здебільшого поганих і погано про них жартували.  І слухали хорошу музику. А потім навіть танцювали. Ага і Брі танцював, витягли)) Він сказав, що ця кавер група його улюблена і ми вирішили замовити йому пісню. Коротше якось не виходила, то кажуть замовлення пісні 200 грн, то що потрібної в репертуарі нема. Але ми написали записку (хоча я б сказала листа!)) музикантам. Коротше вони дограли і пішли,закінчивши Ітс май лайфом. Ми вже сіли, я запевнила Брі шо вони більше не вийдуть, але вони вийшли. І сказали: Зис сонг із спешіаллі фор Браян Боннер і ще раз! заспівали Юар Симплі зі Бест! МИ побігли під сцену, танцювали навколо Брі і як ведеться тикали в нього пальцями на словах Ю ар Сімплі Зи Бест, але ми реально так думаємо. А потім був груп хаг і все.
Мені здається так і закінчилась ера КП в моєму житті. Не важливо скільки ще я там пропрацюю (бо ми пообіцяли Брі не здаватись і я начебто просто повинна хоч спробувати ще щось зробити), але так закінчилась ера справжнього Київ Поста - Київ Поста Браяна Боннера.
 Коли ми готували газету я написала Джеккі Банажинскі, як Боннер-експерту, я думала вона напише шось з гумором або не напише взагалі. Але вона не стала жартувати, а написала як є і краще не скажеш:

Some things never change. Thank God Brian Bonner is one of them! He still needs help picking (or tailoring) his clothes, mumbles when he talks, speaks in cryptic code and has an unerring sense of justice. He's one of those journalists who should be bronzed as an example of How It Should Be Done. The newsroom will be a lesser, and less interesting, place without him. But if everyone in it takes what they learned from him and amplifies it, journalism will be for the better.

Я думала напишу цей довгий пост і мені стане легше  (попустить нарешті!), але не стало.